Найяскравіші літературні дебюти "дикого заходу" України

Андрій Любка та Юрій Андрухович

Оксана Луцишина «Не червоніючи»

Доросла жіноча проза взагалі майже відсутня в історії закарпатської літератури. Як це схоже на нашу ментальність, де дотепер існують «люди і жони»! Так–от, «люди» писали «серйозну» літературу, а «жони» — віршики про кохання або для діток. Що казати, коли в антології «Письменники Срібної Землі» на сто закарпатських літераторів жінок випадає менше десяти. А проза вимагає щоденної і копіткої роботи. Куди там нашим жінкам, якщо треба хату «попораїти», родину, город та ще й на роботу побігти. Після такої «прози життя» ніякої іншої прози не захочеться.

Ужгородка Оксана Луцишина довго йшла до прози. Цілих сім років минуло відтоді, як вийшла її остання поетична збірка. Зате вона вихором увірвалась в український літературний простір двома новими книжками — збіркою новел «Не червоніючи» та романом «Сонце так рідко заходить», які вийшли у київському видавництві «Факт». Покровительствувала Луцишиній сама Оксана Забужко. А свідченням художньої вартості творів стало потрапляння зразу двох книжок у двадцятку кращих книжок України за версією Бі–Бі–Сі.

Можна стверджувати, що в українській літературі так відверто про внутрішній світ сучасної жінки ще не писали. Ми звикли, що жінка у нас — це берегиня, турботлива матір, любляча дружина і т.д. і т.п. Аж тут бачимо зовсім інші типажі, які викликають спочатку шок, а потім — гіркі роздуми над тим, що коїться в людських душах. Одна з новел Оксани так і називається «Анатомія огиди». Одним зі здобутків прози закарпатської американки є блискуча мова. Вона така ж індивідуально–неповторна, як і її ліричні героїні.

Ірися Ликович «Перелітна»

Майже всі новели Ірисі Ликович були спочатку надруковані в журналі «Сучасність», а минулого року вийшли у львівському видавництві «Піраміда», хоча книжка датована кінцем 2006–го.

Як на мене, проза Ликович та Луцишиної — це розвиток схожої особистості з десятирічною різницею у віці. І те, що в новелах Ірисі ще займається романтикою, попри вбивчу реальність, через десять років повністю виїдається життям, стаючи «анатомією огиди». Просто у 23 роки ще багато у що віриш.

Проза Ірисі — непроста за стилем, який є однозначно авторським, поєднуючи часом непоєднуване. Найромантичніші пасажі тут переплітаються з реалізмом на межі натуралізму. «Книжник ревю» навіть назвав рецензію на «Перелітну» — «Гола піонерка».

Творчий потенціал Ірисі відзначають шевченківські лауреати Ігор Римарук, Тарас Федюк, Марія Матіос. Оксана Луцишина про свою молодшу колегу відгукується так: «Збірка новел Ірисі Ликович перш за все приголомшує контрастом — між вміщеними уривками віршів, таких по–дівочому ніжних — і новелами, напруженими, іноді жорсткими, болісними. У прозі Ірисі приваблює вічний образ Евридіки, (дуже–дуже юної) жінки, яка від зіткнення зі світом кожну секунду вмирає, знаючи, що вона вмирає, і знаючи, що вона мусить про це вмирання розповісти (бо більше ніхто цього не зробить!.. Не варто сподіватися на Орфея; такі вже на світі правила — Орфей може розповісти лише про себе самого), про кожну із довженних секунд, захряслих у серці, наче отруйні голки».

Цікаво, що, вирісши практично­ на кордоні з Угорщиною, Ірися стала першою українською письменницею Берегівщини, що вже само по собі знаково для цього специфічного регіону. А знання угорської та німецької мов дають їй те, чого так бракує закарпатському письменству, — вихід у світ. На жаль, перебування протягом усього 2007 року в Німеччині не дало змогу Ірисі Ликович представити книжку в Україні. Але, як вона твердить, далі буде...

Андрій Любка «Вісім місяців шизофренії»

Дебют 20–річного студента української філології Андрія Любки був помічений далеко за межами Закарпаття: в Івано–Франківську йому влаштував авторський вечір сам Юрій Андрухович, а в Харкові наш «вічний революціонер» увійшов у десятку кращих поетів з України, Росії та Білорусі, які змагалися на слем–турнірі під батьківським оком Сергія Жадана. Пропозиція про перевидання збірки вже надійшла Андрієві від відомого івано–франківського видавництва «Лілея–НВ», а це багато значить.

Оксана Луцишина називає Андрія Любку «жахливим дитям» закарпатської галактики. «Поезія Андрія Любки — це відчайдушне занурення в глибинні потоки самого життя, кожна секунда якого не схожа на попередню: то шизофренічний шал, то алкогольна депресія, то жорстока п’янка закоханість — у дівчат, небо, осінь, вокзали, пиво, літературу, коноплю, плоть, вірші Артюра Рембо і Сергія Жадана, ранню весну, чужі міста, цигарки «Мальборо» і добру джазову музику.

Водночас це дуже лірична поезія; якщо говорити образами, то перша асоціація — тендітне полум’я, тонкий пронизливий дим від багать ранньою весною, коли сади ще тільки оновлюються. У деякій невправності, «не–технічності», а подекуди відвертій «анти–технічності» цих віршів є щось зворушливе. Часто афори­стичні, вони просто приречені на те, аби їх розтягли на цитати».

Якщо в цих краях уже є молоді люди, здатні дивувати, може, невдовзі говоритимемо й про «закарпатський феномен»?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати